?

Log in

No account? Create an account
 
 
30 October 2010 @ 04:21 pm
Володимир Забаштанський  
З криниці пам`яті
ПЕРЕМОГА СЕРЦЕМ


Про свого літературного наставника згадує відомий український поет Василь Герасим`юк.
Весна 1975 року. До фіналу століття і тисячоліття ще далеко, але саме 1975-го в Києві була перша безсніжна зима. А потому — моя друга київська весна, наприкінці якої скрізь і всюди чути буде “этот дым победы”, але для мене вона найбільш пам’ятна тим, що я познайомився з Володимиром Забаштанським.
Про поета, який втратив очі й руки, я, зрозуміло, вже знав, але враження від зустрічі з ним — приголомшило: переді мною була людина абсолютного зору, яка на все реагувала повнокровно і повносило. По-юнацьки переконливо подумалось тоді: іншого такого чоловіка на цій землі немає.
На заводі “Арсенал” (цілком в дусі тих часів) літстудійці Києва читали свої вірші. На заводі — своя літстудія, і вона приймала гостей. Я був представником університетської СіР (студії ім. Рильського — на зміну СіЧ — ім. Чумака: на політичній сцені з’явився Маланчук і, звісно, жодної “Січі” не могло бути). Тоді мені найбільше запам’яталися хлопці з літстудії Забаштанського (всі її так і називали) Петро Король, Василь Осадчий, Іван Царинний…
Запам’ятався також виступ їхнього керівника: жодного менторства не було, він приділив увагу кожному з нас, детально аналізував невдалі й вдалі рядки, строфи.
Мені сказав (після імпрези), що хотів би познайомитися ближче, запросив до себе в гості. Відтоді я почав часто бувати у помешканні Володимира Омеляновича на Червоноармійській, і кожна така зустріч-бесіда ставала на вагу золота, бо в літературному процесі тих років для неофіта необхідним був такий “компас”, оскільки в тому потоці лицемірства, подвійних стандартів (одне виголошувалось на сторінках “товстих” журналів — їх було багато і виходили казковими на нинішній день тиражами, і цілком протилежне говорилося в кулуарах) самому розібратися було майже неможливо.
Забаштанський познайомив мене з багатьма шістдесятниками, зокрема із Григором Михайловичем Тютюнником. Вікова різниця між Тютюнником і центральними шістдесятниками (так називали Драча, Вінграновського, Олійника, Шевчука, Гуцала) була якихось п’ять років — така сама, як між останніми і Забаштанським, але Володимир Омелянович ставився до всіх із незмінним пієтетом, а в колі літстудійців висловлювався лише так: Борис Ілліч, Іван Федорович, Микола Степанович, не кажучи вже про Ліну Василівну, Івана Михайловича чи Григора Михайловича. Він міг годинами говорити про своїх літературних попередників, годинами їх цитувати — знав напам’ять багато. Особливо цінними для мене були його розповіді про 60-ті. Навіть ті події, свідками яких він просто не міг бути, і сьогодні видаються мені найповнішими саме в його інтерпретації, хоч пізніше я чув про них від самих учасників. Забаштанському притаманна риса (вкрай потрібна справжньому лірику), яка здатна наблизити і віддалені в часі події, але й слухача зробити співучасником їх, тобто створити таку ілюзію, яка обпікає, як саме життя. Ця риса — інтенсивність переживання.
Ведучи мову про благородну здатність Володимира Омеляновича захоплюватися старшими колегами, побратимами (і літровесниками, і молодшими набагато — теж!), я в жодному разі не назвав би це захоплення ситуативним. Добре знаю, як змінювалась упродовж останніх років століття думка Забаштанського якщо не про самі названі вже особистості (й не названі), то, м’яко кажучи, про окремі вчинки окремо взятих, але я не маю підстав (передовсім етичних) далі ословлювати свої спостереження, бо, думаю, і сам поет не все згодився б виносити на загал, бо сам цей поет, як ніхто, завше намагався не змінювати своєї думки особливо про друзів, бо лише поетам такого низького больового порогу цей процес дається дуже важко, але — знову ж — саме таким поетам дається (відомо ким) очисний стан гіркого прозріння…
Не тільки друзям Володимира Забаштанського запам’яталось, як переймався він долею інших. У наші дні, коли навіть стосунки між близькими людьми визначають інтереси, які за своєю структурою і чіткою ієрархією значно відсувають набік все “людське, надто людське” (Фрідріх Ніцше), майже казковими можуть видатися стосунки між двома поетами із різницею 15 років, коли старший із них, для прикладу, захоче раптом, перебуваючи “поблизу” (за сто з гаком кілометрів) познайомитися (щоб не заочно) з батьками свого молодшого приятеля. І таки поїде туди. А туди — це в гори, тобто півтори сотні кілометрів, а останні 30 км будуть іще й не з легких. Але він все-таки дотримає слова, даного, до речі, мені ще років п’ять перед тим: “Я таки колись побачу твоїх батьків у твоїх Карпатах”.
Я написав “заочно”, а далі “побачу” і мені, мабуть, мороз пройшов би по шкірі, якби я чверть століття не знав Забаштанського і не спілкувався з ним. Серен К’єркегор ще в ХІХ столітті (вже позаминулому) гостро нагадав нам — так, як уміє лише великий філософ, що “для Бога нема нічого неможливого”. І що лише велика віра дозволяє смертному подолати грані неможливого. Слова “Забаштанський побачив” означають саме те, що означають усі записані тут слова — він справді побачив їх. Так, принаймні, здалося моїй матері. Перебуваючи якось у нашому Станіславові, Володимир Омелянович із властивою лише йому переконливістю загітував Миколу Томенка і Дмитра Кременя, і вони втрьох вирушили в дорогу. Отака пригода. Може, незначна для багатьох. А мені (і маю сміливість думати, що й багатьом іншим) скаже дуже багато.
Його друзі мимоволі звикали до того, що він, хто без сторонньої допомоги мало що міг сам зробити (вірші, правда, писав сам, але це деталі), якраз найбільше допомагав їм, друзям, і навіть не друзям, а просто знайомим, і просто далеким знайомим, і навіть просто незнайомим. До того ж, допомагав і в таких справах, що до інших і звернутися було б незручно. А до нього можна. Він усе зрозуміє і потелефонує куди слід. І той, до кого він потелефонує, також зрозуміє, що цей, який телефонує тепер, потелефонує і завтра, і “не злізе” з нього доти, доки не зробить усе, що треба, тобто не виконає “маленьке прохання”. У такому ракурсі багато хто запам’ятав Володимира Забаштанського, і добре, що запам’ятав, бо то дуже добре, коли в країні найдревнішої в космосі культури на високому витку цивілізації майже поголовно говорять одне, думають інше, а роблять — третє, знаходиться людина, яка нагадує не менш “древню істину”, що 2 помножити на 2 дорівнює 4, а не стільки, скільки кому треба. Чи не половина членів НСПУ все-таки хоч трохи засвоїла уроки Володимира Забаштанського. Уроки насамперед людські.
Згадаймо вислів видатного француза: “Я називаю героями не тих, хто перемагав думкою або силою. Я називаю героями тих, хто був великий серцем”. Це, без сумніву, про нього. Хоч мені (хіба лише мені?) добре відомі і його перемоги думкою, і особливо чи не щоденна перемога силою. Перемога людської слабкості й зневіри. Перемога силою великої чоловічої мужності (тавтологія в цьому випадку цілком виправдана). Перемога силою духу.
Казкова непереможність людини, попри фатальну її приреченість — найбільше вражав саме цей високий мотив усіх шістдесятників у незабутньому образі Ернста Гемінґвея, але його надто відомих портретів — сива борода, в’язаний светр — вже не виставляємо над робочими столами. Людину не можна перемогти — допоміг нам визначитись цей великий американець, написавши геніальну повість “Старий і море” і власноруч обірвавши своє життя пострілом із рушниці.
Людину неможливо перемогти. Мені (хіба тільки мені?) дав підстави зробити цей висновок Володимир Забаштанський — український поет, який вистояв. До кінця.
Тільки тепер, коли він від нас пішов, цей висновок кожен, хто живучи з поетом в одній країні в одному часі, кожен, хто запізнавав Забаштанського, робив передусім для себе, так-от, тепер він став заповітом для нас. Заповітом Володимира Забаштанського.
Людину не можна перемогти.
Не говорю про його поезію. Але хіба це не про поезію? Хіба поезія не те — надто людське? До речі, саме нашим літературознавцям варто сьогодні дослідити творчу манеру і семантичні рівні слова Забаштанського — це допомогло б їм у пошуках якщо не світла в кінці тунелю, то хоч би дало незгасний смолоскип у лабіринтах нинішнього вавилонського змішання методів і способів оцінки художніх текстів. Принаймні показало б, чим оплачується ця художність.
Пам’ятаю, як у темні роки застою побутував у колі шістдесятників вислів: писати, як жити і жити, як писати. Всім було тоді зрозуміло, що не всіх це стосується. У дев’яностих роках я вже не чув того вислову, не чую й сьогодні, але добре знаю (знав і тоді), що саме Володимир Забаштанський своїм життям і творчістю адекватно його реалізував, якщо це взагалі можливо.
Мені сьогодні важко назвати ще когось із поетів його покоління, для кого останнє десятиліття ХХ століття було б настільки напруженим і погідним у творчості. Безперечно, всі надто гостро і болісно пережили ті нелегкі роки, але так втілити все це у поезії, як Забаштанський, навряд чи кому ще вдалось чи вдасться. На мій погляд, це був вершинний період його творчості, яка за своєю природою виключає пустопорожнє, хай і витончене словоплетиво, яка дихає вогнем. Об його рядки і строфи обпікалися ті, які мали від природи здатність чути поезію і все ще любити її.
Як поет Володимир Забаштанський, попри особисті обставини, — з розряду видатних. Це віднедавна збагнули навіть його колеги по перу. Оскільки все ще численна аудиторія шанувальників поезії, на мою думку, визнала це набагато раніше. Маю повне право на таке твердження, оскільки впродовж останнього десятиліття мені випало багато разів готувати його поетичні добірки до ефіру, і найбільше слухацьких відгуків надходило саме на ці передачі. Це були не просто слова вдячності — вірші Володимира Забаштанського багатьох підтримали в цей час, багатьом підказали, неспростовно довели, що людину перемогти неможливо. Це найбільша перемога поета Володимира Забаштанського.

Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ

ХАТА

Мороз такий, аж річка горбить спину,
Здувається болячками яснець.
А я — книжки собі під куфайчину
Та підтюпцем до школи навпростець.
А хата вслід мені, мов з-під руки,
З-під стріхи видивляється з-за тину,
Коли збігає стежка за горбки,
Все вище й вище тягне шию диму.
А скипень тисне, сутінки ранкові
Аж синіють у лихомань таку.
Стою по цей бік річки на горбку —
По той бік хата в сонячнім вінкові.
Он дупла, вельми схожі на роти, —
Розпозіхались верби, не доспавши.
Пообвисали, інеєм припавши,
Мов сині вуса, на стовпах дроти.
Світлінь — очей несила відвернути.
Чого ж від неї боляче мені,
Чого так серцю банно? не збагнути,
Та й вікна хати по той бік сумні.
Стою на задубілому грудді
Та все дивлюсь на хату сонцелику…
Невже я, рідна, відчував тоді,
Що не побачу вже тебе довіку?

ВСЕ-ТАКИ ЛЕГШЕ
Звідкіль не дивися і як не бери,
Почав я не те що лукавити з вами,
Почав приглядатися злегка до гри
Словами.
Навідліг не б’ють мене людські жалі.
З’явилась у серці податливість глини,
Чуття захололи, немов у золі
Вуглини.
Не падав, здається, ніде, навпаки,
На що ж я спромігся, дійшовши зеніту,
Тесать у поезії лиш бучаки
З граніту.
Що сталося, душе, іще ж ти жива,
На осінь дочасно взялося хилити?
Ні, зовсім не те, почала міщанва
Хвалити.
Коли я над урвищем у заметіль
Навпомацки йшов по хисткому карнизу,
Як ждали вони, щоб зірвавсь я звідтіль
Донизу.
Коли ж я пройшов, не піддавшись мані,
Що в поводирі понад скелю пускали,
Тоді вони перші найдужче мені
Плескали.
Того й розгубивсь я і збився з ноги,
Невже відступать, загойдалися ваги,
Проте й наступать не було ні снаги,
Ні зваги.
Зборов я вагання, знов твердо стою
І тверджу, згадавши дороги минулі,
Що все-таки легше упасти в бою
Від кулі.

ПОВОЄННЕ ЛІТО
В яру хатина, ніби у корзинці,
Пташок — по стріху, тіней — по шибки.
На світ з подвір’я крізь штахет шпарки
Дивились хлопчики, як два мізинці.
Над яром липа у рябій косинці,
З дупла стріляли реготом шпаки,
Коли у перевернуті шапки
Ловили квіти бджілок у низинці.
Світило — падало до пругу днини,
Хотілось хліба після дивини.
Спиналися на плечі деревини,
Звідтіль дивилися на шлях вони,
Чи з поля не майне крило хустини
Й пілоточка з далекої війни?

Свято на батьківщині поета
Поетична осінь у Браїлові

Літературно-мистецьке свято "Поетична осінь В.Забаштанського", присвячене 70 - річчю від дня народження видатного українського поета Володимира Омеляновича Забаштанського відбулося на подвір"ї літературно-меморіального музею В.О.Забаштанського в смт. Браїлів Жмеринського району 5 жовтня 2010 року.
Вшанувати світлу пам"ять літератора, земляка прибули перший заступник голови райдержадміністрації О.І. Монастирський, селищний голова В.Д.Резедент, родичі, друзі, громадськість. Теплі слова в адресу поета сказав Олександр Іванович. У своїй промові він виразив захоплення та повагу до цієї мужньої людини, схвально відгукнувся про його творчість, процитував один із найкращих віршів поета «Молитва за Україну». Слова вдячності почули селищний голова та люди, що опікуються музеєм, слід відзначити, що музей немає статусу та не стоїть на балансі, директор музею Ланова Алла Дмитрівна працює на громадських засадах. Почесною грамотою РДА за особистий внесок у збереження історичної та культурної спадщини району нагороджено Аллу Дмитрівну, а для музею Олександр Іванович передав музичний центр для прослуховування аудиозаписів декламації віршів у власному виконанні В. Забаштанського. Селищна рада нагородила Дипломами та пам`ятними подарунками переможців та учасників літературних читань, що проходили напередодні відзначення пам"ятної дати.
Визначною подією ця дата стала і для друзів поета. З Вінниці, Тростянця та Києва вони прибули на батьківщину Володимира Омеляновича. Цей день для них розпочався із висаджування молодих хвойних дерев у сквері ім.В. Забаштанського, який має місце у Браїлові. Ось імена присутніх на святі друзів поета: журналіст з м.Тростянець Шелест О.Г., професор Вінницького пед.університету Подолинний А.М., керівник Вінницького куреню гумористів, письменник Куций Л.М. З Києва прибули поет та радіожурналіст Бабчук Е.А., член спілки письменників України Рабинчук В.С., член спілки письменників України, лауреат премії ім. Трублаїні Козак В., лауреат премії ім. Шевченка Герасим`юк В.Д., поетеса, лауреат премії ім.Тичини Гнатюк Н.Ю., завідуючий сектором пропаганди публічної бібліотеки ім.Л.Українки, голова Конгресу української інтелегенції Сом М.Д., письменник, лауреат премії ім Л. Українки Довжик В.М..Кожен з них мав, що сказати про Володимира Омеляновича та охоче ділився спогадами.
Як сказав Борис Олійник: « З вірою в людину іде Забаштанський до читача, з такою чистою і високою вірою, що не повірити йому не можна. І ми завжди з хвилюванням шукатимемо зустрічей з ним». Таким його пам’ятають земляки, його друзі, вони проноситимуть цю пам’ять через покоління.
«Народ обманювати можна, але не можна обмануть...»
"Звісно, щоб я не блукав в темнині, ще на початку крутої стежини небо всевладне послало мені очі і руки моєї дружини..." У цих рядках, які він написав, жодне слово не вжите в переносному значенні, нема жодного перебільшення, сказане в них - чиста правда. На вісімнадцятому році життя унаслідок вибуху Володимир Забаштанський  осліп і втратив руки. Здавалося, що настав кінець мріям - вчитися, радіти життю, кохати і бути щасливим. Але він зустрів Ольгу, яка з перших зустрічей і пізніше, ставши дружиною, була для нього очима і руками до кінця його земного життя.
...Коли Ольга Василівна розповідала мені про те, як зійшлися їхні шляхи, то подумалось, що тут без Божої волі, а за словами поета, всевладного неба, таки не обійшлося. Вона їхала до тата - сільського священика, який потрапив на Вінниччину, відбувши сталінські табори. Цього разу молода жінка мала намір не тільки провідати старенького, а й купити недорогу хатинку, потім переїхати сюди з донькою, щоб постійно доглядати за батьком, який дуже часто хворів.
Вже добре смеркло, коли виглянувши у вікно під час однієї з зупинок автобуса, вона побачила людей із запаленими свічками, які, вочевидь, поверталися з церкви. "Мене, - згадує Ольга Василівна, - ніби щось підняло з місця. Я вискочила з автобуса, який вже відправлявся... Трохи пізніше раптом подумала, навіщо я це вчинила, я ж тут нікого не знаю, не маю, де ночувати. І заплакала...". Розпитавши, чому вона плаче, що привело її в ці краї, добрі люди не лише дали їй прихисток, а й допомогли підшукати дешевеньку хату - по її грошах. Так Ольга опинилася в селищі міського типу Браїлові Жмеринського району Вінницької області, в якому народився, ходив до школи, розпочав трудову діяльність різноробочим Володимир Забаштанський.
Те, що доля вела її до нього, свідчить і той факт, що куплена нею хата була поруч з будинком Володимирової сестри, де вони й познайомились. "Мене охопила страшенна жалість до нього, я намагалась підтримати його, - згадувала Ольга Василівна. - ... Якось Володя, вдарившись об двері, розбив до крові обличчя. Я була неподалік і кинулась до нього. А він, наче бачив, де я, простягнув до мене культи... Коли я промила рани, дякуючи, він обличчям доторкнувся мого волосся і відчув, що ношу укладену вінком косу. "Такою я вас і уявляв", - прошепотів схвильовано. ...З цього все і почалося".
Можна тільки здогадуватися, як багато було вкладено в коротеньке слово "все"! Його сумніви, чи зможе вона покохати його такого? Її безсонна ніч, коли треба було приймати рішення бути їм разом чи ні і чи вистачить у неї сили, аби стати йому надійною опорою в житті, адже й сама немало настраждалася і як донька репресованого, і через невдалий шлюб. Згадала і той день, коли зрозуміла, що не зможе і не хоче його залишити, а розділить з ним його долю. В це "все" вона вкладала і початок подружнього життя, перші спільні плани на майбутнє.
У вірші, рядки з якого я навела напочатку, є й такі слова: "... Хто б із таким тягарем не поник, з дому мене, ведучи на вершину, стали в путі незамінні навік очі і руки моєї дружини". Вона й справді дуже багато зробила, щоб він піднявся на вершину знань, досяг висот на літературній ниві. Щоб Володимр міг навчатися на філологічному факультеті Київського університету ім Т.Г. Шевченка, кинула свій інститут - чоловіка треба було відвезти на лекції і забрати додому. Потрібно було допомагати йому в підготовці до екзаменів, в опануванні літератури, культури, у вивченні іноземних мов, ходити з ним на літературні вечори і просто в гості. Але попри таку кількість турбот, які вона взяла на себе, її почуття до нього міцніло. Її вражали його феноменальні здібності до науки і творчості, прагнення до діяльного життя, його доброта і готовність прийти на допомогу іншим, причому не тільки знайомим, а й незнайомим людям.
- У нас була дуже щаслива родина, - розповідала Ольга Василівна. - Ми виховали чудових дітей - Женю, до якої Володимир ставився, як до рідної, і нашого спільного сина, названого на честь батька Володею. Обоє наші діти, як і тато, стали філологами, робили багато добрих справ для України.
Розповідаючи, як відкрився поетичний дар Володимира Забаштанського, жінка з великою вдячністю згадувала прозаїка і драматурга Євгена Кравченка, поетів Максима Рильського, Павла Тичину, Володимира Сосюру. Вони, перейнявшись долею незрячого і безрукого юнака, коли той ще лежав в ортопедичному інституті, дбали про нього, вселяли мужність. І навіть посприяли, щоб він після лікування мав у Києві житло, продовжив навчання у школі робітничої молоді та працював від товариства сліпих УТОС. А почитавши вірші, які  Володимир писав ще в школі, переконались, що він повинен обов'язково вчитися і продовжувати писати, бо має для цього талант.
Період становлення Забаштанського як поета припадає на роки навчання на філологічному факультеті Київського університету ім. Шевченка, коли у періодиці були надруковані твори, які відразу ж звернули на себе увагу любителів поезії та професійних критиків. Впродовж 1960-90-х років багатотисячними тиражами виходили збірки його віршів: "Наказ каменярів", "Віра в людину" (з посвятою дружині), "Крицею рядка", "Гранітні краплі", "Вага слова", "Запах далини", "Жага життя", "Мужністю завдячую тобі"... За збірку "Запах далини" Володимира Омеляновича Забаштанського 1986 року було удостоєно найвищої нагороди - Державної премії імені Тараса Шевченка.
Одна з визначальних тем його творчості - тяжка доля українців. Хоча про голодомор дуже багато доводилось читати, але вірші Забаштанського на цю тему особливо проникають у душу. У "Стражденній матері" він змальовує таку картину: жінка з малою дитиною, хитаючись від голоду, прямує до ще зеленого житнього поля. Її наміри невідомі. Можливо, хоче пояснити дитині, чому вона не може дати їй шматочка хліба, бо ж поле ще зелене, а може вирішила нагодувати маля ще пустими колосками. Але до поля вона не дійшла - лягла край шляху і "загасла тихо біля дитяти". Якось мимоволі ципенієш, уявивши: дитя повзає біля мертвої неньки. А далі справжній вибух слова: "Голодомори, голодомори, все до зернини взяли з комори, взяли з комори все до зернини, все до зернини в неньки й дитини. В неньки й дитини із України".
Його рядки і строфи обпікали загреб, пустословів, обіцяльників, і він їм нагадував: "Народ обманювати можна, але не можна обмануть". Уболіваючи за долю рідної мови і культури, поет писав: "Як нема без зірок небозводу, як блакиті без сонця нема, так і мови нема без народу, і народу без мови нема".
А його ліричні вірші вражають світлим мінором, теплотою. Наприклад, вслід хлопчакові, який поспішає до школи, хата "мов з-під руки, з-під стріхи видивляється з-за тину, коли збігає стежка за горбки, все вище й вище тягне шию диму". Він розповів нам про "липу у рябій косинці", про те, як "з дупла стріляли реготом шпаки", як "розпозіхались верби, не доспавши" і "пообвисали, інеєм припавши, мов сині вуса, на стовпах дроти".
Його твори, а це більше двадцяти поетичних збірок, увійшли до багатьох антологій і колективних збірок, увінчені сімома престижними літературними преміями. У 1997 році поет отримав орден "За мужність". Його твори були перекладені багатьма мовами світу, та й він сам перекладав на українську книги письменників різних країн.
Багато уваги Володимир Омелянович приділяв поетам-початківцям. У його літературній школі-студії "Кобза" молоді отримували не тільки уроки майстерності слова, а й проходили школу мужності. На закінчення наведу витяг зі спогаду учня і друга поета, лауреата Шевченківської премії Василя Герасим'юка: "Людину неможливо перемогти. Мені (хіба тільки мені?) дав підстави зробити цей висновок Володимир Забаштанський - український поет, який вистояв. До кінця. Тільки тепер, коли він від нас пішов, цей висновок кожен, хто живучи з поетом в одній країні в одному часі, кожен, хто запізнавав Забаштанського, робив передусім для себе, так-от, тепер він став заповітом для нас. Заповітом Володимира Забаштанського. Людину не можна перемогти. Взагалі неможливо".

Людмила ШЕРШЕЛЬ  (Укрінформ)
Стихи Владимира Забаштанского Вы можете почитать в сборниках, имеющихся в фонде нашей Библиотеки